У Воловиці був позапозавчора. Кінець світу. Мобільного інтернету немає, зв'язок – на останній поділці і то не всюди, асфальт – тільки по центральній вулиці. Зате природи навколо! Запахів! Кольорів! – Вбирай, скільки можеш! Лише людей не видно. Нікого. Все тепер якось притихло, присіло.
Оця 400-літня дорога веде на Коноплянку, найстаріший куток села, за яким – лугове роздолля урочища Кут і берег озера Сапотин. Вода в Сапотині прозора і трохи руда, як у Снові, і тіло у воді відбиває червоним. Дно глибоке й холодне через ключі, а зверху вода добре прогрілася – плавай досхочу!
За десять до дванадцятої місцем на березі треба поступитися – прийшли корови, ті, що за словами поета з ласки божої Сергія Осоки «по шию в музиці». Я знаю – це Андрієві корови, і вони скоріш по шию в літературі. Бо сам Андрій десь у тіні під деревом із книжкою, і вже, мабуть, перечитав цілу бібліотеку тут на пасовищі.
Рівно о дванадцятій, навіть без окрику «Гей!» корови поважно вертаються додому – спорожнити туге вим'я, похрумати переростків-огірків, кабачків чи паданих яблук (ну це якщо отой «читатель» не забуде покласти до годівниці). У корівнику кожна корова знає своє місце, не займе чужого і знає у якому порядку їх доїтимуть. Багаторічні доярки розкажуть вам, що деякі корови дружать одна з одною, поруч стоять у стійлі, разом пасуться. А деякі недолюблюють інших і б'ються. У них все як у людей. А чи бачили ви, які вузесенькі стежки-канавки пробивають корови у спориші, коли постійно ходять однією дорогою? Сантиметрів 20, не ширше! Там і людині незручно йти, а то – ціла корова! А ще тутешні корови знають дванадцяту і третю годину дня із точністю до хвилини! І вже о третій стоятимуть біля хвіртки у кошарі, щоб знову повернутися до озера на пашу.
Корови трохи замулили воду, тож гайда далі, на тарзанку (тепер Тарзанка ще й місцевий мікротопонім, що означує цей клаптик берега). Гойдалка тут знатна, надійна, зі зручним руків'ям. Хоч циркові номери показуй на цій трапеції!У нас у Ковчині теж подібна є.
Отой парубок з довжелезним осиковим кілком у руках, має вочевидь благородні наміри (що явно видно з виразу його очей і обличчя) – він рішуче хоче надати мені додаткового прискорення, щоб я злетів якомога вище! 
Отож, набираю повні груди повітря, натягую трос, відштовхуюсь і повільним маятником підношусь над водою. Вище! Вище!! Вище!!! Отам, у вишині, за мить до настання невагомості, коли з-за горизонту стає видно сусідню Степанівку і задеснянську Ушню, треба відпустити руків'я, зупинитися і закричати з усієї сили: «Лечу-у-у-у-у!!!» Волати треба так голосно, щоб рибалка у човні по той бік почав хреститися, не знявши бриля, а риба виринала з води і здивовано розкривала рота: «Що це?» І тільки потім можна легко плюхнутися у м'яку сапотинську воду. Кричати треба обов'язково! Інакше не буде ефекту.
Коли виринаю, рибалка знов дрімає над поплавком, а риба пірнула подивитися що то так гепнуло. Уже на березі кажу звичне «Клас!» або «Супер!», що означає «Хочу ще!» і…
GO TO «Отож, набираю…»
UNTIL («є сили» OR «не надоїсть»)
END.
Хлопець (з) кілком таки зігнав мене з тарзанки.
Йому, бачте, хотілося просто погойдатися. Злітав він значно вище! Атож! З таким зростом і розмах тарзанки мо на пів метра довшим вийшов, аж по воді ногами черкав, і «ем ве квадрат», хоч і на два, та побільше мого буде.
(Хто не знає, для чого насправді поблизу тарзанки має бути довгий патик – пишіть версії у коментарях. Аж цікаво.)
Дякую тобі, Воловице, за цей день!
Дякую, мої добрі друзі, за гостину і живу розмову!
Дякую Всевишньому за те, що є до кого приїжджати і є з ким.
Прошу у Нього усім вам доброго здоров'я і довгих літ.
Ще зустрінемось! Обов'язково!
Сергій Спутай
